ЧИ ГОТОВА УКРАЇНА ДО ВІДНОВЛЕННЯ РІЧОК, ТОРФОВИЩ, БОЛІТ?

– Пані Ірино, у сусідніх Румунії та Угорщині цього літа через обміління Дунаю зупинилися атомні електростанції. А який масштаб посухи в Україні? До яких наслідків вона призвела?

– Зміни клімату не обійшли й Україну. Цього року ми особливо відчули це на Дністрі, Дунаї та Південному Бузі. Навіть на Закарпатті, яке звикли уявляти краєм повноводних річок.

На Дунаї маловоддя відчули аграрії: баржі з наших портів уже не могли йти з повним вантажем. Результат – втрати для економіки. Цього року Україна головує в Міжнародній комісії із захисту Дунаю. Президентка цієї комісії фахівчиня Мінекономіки і довкілля Марія Шпанчик наголошує: потрібно вдосконалювати управління посухами та затопленнями, щоб увесь басейн краще витримував такі випробування.

Ми розуміємо, що потрібно вчитися управляти посухами. Але відкриваєш українське законодавство – і чіткої відповіді, як саме, немає. Як і усталеної практики. Тому ми напрацювали великий комплексний законопроєкт, за яким плани управління посухами мають стати складовою планів управління річковими басейнами. Не маю ілюзій, що він пройде без перешкод.

Посуху й повінь не можна розглядати окремо. Коли приходить велика вода, варто думати й про той час, коли її бракуватиме.

Не можна просто спустити все в море – потрібно утримати воду. Є різні способи утримання води в період паводків, коли її багато. Наприклад, буріння спеціальних свердловин на глибину верхнього водоносного горизонту у заплавах. Це дає можливість активніше поповнювати запаси ґрунтових і підземних вод. У посуху створена таким чином водна «подушку» підживлюватиме річку.

Одним з таких запобіжників є польдери. Це низини, куди направляють частину стоку у період високої води. Коли паводок на річці спадає, накопичену в польдері воду повільно відкачують насосними станціями або випускають самопливом назад у русло. У решту періодів їх можна використовувати, наприклад, як аграрні землі.

Болота й торфовища. Це переважно Полісся, де обміління та посухи поки відчутні менше. Ключове слово – «поки». Можливо, не нам, а нашим дітям доведеться долати наслідки.

Утім, дещо в нашому ставленні до води вже змінюється. Ми готові визнати: колись збудовані меліоративні мережі, які стали неефективними, потрібно демонтувати. Уряд ухвалив новий порядок їх списання. Але ті люди, які ще пам’ятають, як ці системи будували, обурюються: держава вклала гроші, а тепер хоче розібрати! Я розумію ці почуття. Проте якщо система вже не працює, а лише шкодить країні, чи варто триматися за неї тільки тому, що колись на неї витратили кошти?

– Що змінить цей порядок на практиці?

– Передусім він дає змогу обійтися без зайвого руйнування території. Уявіть собі демонтаж земляної дамби чи підземних конструкцій: масштабні земляні роботи, порушені ґрунти, знищена рослинність, змінений водний режим. Нові правила дозволяють певні елементи меліоративних систем залишити на місці. Це й дешевше, й ощадливіше для довкілля. Чітко визначено, що саме й за яких умов можна залишати: підземні й підводні трубопроводи, крім металевих; канали в земляному руслі; земляні дамби, басейни та накопичувачі тощо. А от шлюзи треба демонтувати. Метал – на металобрухт, робоче обладнання знімається.

Далі необхідно оцінити вплив демонтажу на довкілля. Часткове списання не повинно порушувати роботу всієї системи.

– Якщо повернутися до Дністра. Що там відбувається?

– Дністер у нас спільний з Молдовою. В Україні – верхня частина річки з Дністровським водосховищем і нижня течія. Одеса п’є з Дністра. У сусідів – середня течія. Коли води багато, ми вже вміємо співпрацювати: знаємо, як попередити одне одного, як діяти. У разі забруднення теж діємо злагоджено. А от коли води забракло, узгодити дії й розрахувати розподіл в інтересах усіх не вдалося.

– Складно було поділити воду Дністровського водосховища?

– Бажання сусідів отримувати більше води призвело до того, що тепер працюємо на припливних витратах: скільки води надходить у водосховище, стільки й віддаємо. До серпня з водосховища скидали по 100 кубометрів за секунду. Це було нераціонально. Якби скидали хоча б по 60 – цього достатньо для питного водозабору Кишинева – могли б підтримувати такі витрати до грудня чи січня. А тепер можемо скидати тільки по 27. Ми завчасно попереджали молдовських колег, але вони стояли на своєму.

– А куди поділася різниця – 40 кубометрів за секунду?

– Вилетіла в море, вхолосту. Воду брали із запасом, не використовували – і марно спустошували водосховище.

– А як щодо водосховищ на території Молдови?

– Ці водосховища – у Придністров’ї, яке не контролює молдовська влада. Коли ми на вимогу молдовської сторони спрацьовували Дністровське водосховище до критичних позначок, Дубосарське влада Придністров’я наповнювала до високих. Тобто невирішене політичне питання має й екологічні, й економічні наслідки.

— Що можна зробити для запобігання посухам вже зараз і хто має за це відповідати? Є терміновий план?

– У новому законі ми плануємо визначити Держводагентство відповідальним за управління посухами. Нині ця відповідальність розмита. Саме воно має порахувати, кому й скільки води потрібно: проаналізувати дозволи на спеціальне водокористування та ліміти. Ось тут і починаються труднощі.

По-перше, важко цінити ресурси. Хоча Укргідрометцентр моделює ситуацію й дає прогнози, алереалістично зазирнути вперед можна лише на два тижні.

По-друге, важко узгодити розподіл цих ресурсів. На майданчику Федерації роботодавців України (ФРУ) ми багато про це сперечаємося. Адже, якщо взяти великий бізнес, у нього одні підприємства працюють, а інші — стоять.

Зараз ліміти зменшують пропорційно для всіх: на 20 чи 30 відсотків. І власник однієї з груп виробництв каже: «У мене є підприємство, яке зараз не бере воду, і є цукровий завод, якому вона потрібна саме тепер. Ви обмежуєте обох. То зменште ліміт неактивному підприємству на 40 відсотків – я там узагалі не братиму воду. А цукровому заводу за цей рахунок збільшіть».

Технічно це можливо, бо джерело водопостачання в них спільне.

– І як, прислухалися?

– Вирішується. Але для завершення всіх процедур потрібен час.

– А можна, поки ще немає закону, зібрати Кабмін, і проголосувати, щоб вже від завтра цим займалося «Держводагентство?

– На жаль, так не працює. Органи влади мають діяти в межах закону. Спочатку формують політику, потім її реалізують. Водночас механізм обмеження спеціального водокористування вже є і в законі, і в чинному порядку.

Зараз із ФРУ ми узгоджуємо, як цей механізм має працювати в різних галузях економіки і як Держводагентство зможе втілити його на практиці в існуючих законодавчих межах. Щодо «зможе» не так усе просто: практичну роботу мають виконувати люди в територіальних органах агентства, які, на жаль, два роки тому частково скоротили. Йдеться про територіальні органи Держводагентства в областях, які видають дозвільні документи.

Там працюють державні службовці з адміністративно-розпорядчими, владними повноваженнями. Питання щодо наслідків цих скорочень треба переглядати.

Водночас за Національною програмою адаптації законодавства до ЄС і бенчмарками Єврокомісії маємо першочергове завдання – ухвалити закони. Зокрема ті, що впроваджують директиву щодо екологічних нормативів якості (Директива про стандарти екологічної якості 2008/105/ЄС – ред.) та врегульовують питання, що стосуються посух. Зробити це потрібно до 2027 року – крайній термін. Експериментальний проєкт і постанову Кабміну швидше запустити не вдасться. Тож йдемо шляхом законів – щоб зробити як слід, за правилами.

– Скільки води втрачає річка, коли на території її водозбору видобувають тонну торфу?

– Наша наука таких досліджень не проводила. Є загальні світові параметри: кубічний дециметр торфу може утримати вологи в 10 разів більше. Тобто 10 літрів. Тож точної цифри втрат для річки не назву. Але торф працює як губка: зберігає вологу, яка згодом підживлює річку. З кожним кубічним дециметром торфу ми потенційно втрачаємо до 10 літрів води. Уявіть тоді обсяг цілого торфовища.

– Тобто роботодавці, яким потрібна вода, – аграрії та інші, – мали б охороняти торфовища мало не з собаками й автоматами.

– Бізнес працює в наявних умовах. Якщо держава не створює належних умов, він шукає вихід сам. У статті 16 Водного кодексу зазначено, що Держводагентство має забезпечувати галузі економіки водними ресурсами. Звідси – потреба розподіляти воду між галузями та завчасно встановлювати обмеження, щоб підприємства могли адаптуватися. Якщо працювати в таких умовах неможливо, бізнес не розміщує там виробничих потужностей.

Якщо ж підприємство вже працює й робить реальний внесок у ВВП, ми маємо думати, як забезпечити цю територію водою. Стратегічно це завдання держави. Бо коли бізнес сам шукає альтернативні джерела, тимчасова користь може обернутися шкодою. Наприклад, підприємства лобіюють буріння водозабірних свердловин.

– Не чути, щоб вони волали: «Зберігайте торфовища!» Мабуть, слабка в нас роз’яснювальна робота, і ми не доходимо ні до суспільства, ні до бізнесу.

– На жаль, і суспільству, і бізнесу ще важко прийняти, що треба шукати альтернативні джерела водопостачання й розуміти, яку роль відіграють торфовища. Треба проводити зустрічі з фахівцями, пояснювати на зрозумілих прикладах. Щоб за словом «торфовище» люди бачили й воду, якої завтра може забракнути.

– Усе-таки, що зроблено для збереження торфовищ останнім часом і що ще треба зробити?

– Зроблено два, на мою думку, фундаментальні кроки. Перший – ухвалено постанову про особливе поводження з територіями, на яких розміщені торфовища. Другий – ухвалено постанову про спрощення списання меліоративних систем, яку я вже згадувала. Завдяки ним у межах різних проєктів активізувались пілотні роботи з відновлення торфовищ.

А от передача меліоративних систем заповідникам, де планують відновлювати торфовища, виявилася непростою справою. Ці системи – майно Державного агентства України з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм (ДАРГМ). Люди пам’ятають, як ці об’єкти будували, і хочуть їх зберегти. Змінити цей погляд складно. Наш лист із проханням погодити передачу меліоративного майна Фонд державного майна розглядав два місяці.

– Це ми говоримо про Рівненський природний заповідник?

– Так. Фонд державного майна вже погодив передачу цих «стратегічно важливих» об’єктів. Але спершу довелося пояснювати, навіщо це потрібно й чому доцільно.

– Там же просто канава в землі.

– Ні, там є ще регулюючі споруди. Після підписання акту приймання-передачі з балансу на баланс Франкфуртське зоологічне товариство, яке ініціювало проєкт разом із заповідником, зможе продовжити роботу.

Є ще два пілотні проєкти – у Чорнобильському заповіднику на Київщині та Древлянському на Житомирщині. Далі буде ще один – на Чернігівщині. І щоразу та сама процедура: знову листи, знову погодження.

Новий порядок списання може це дещо спростити, але виникають й інші труднощі. Коли систему списують, землі переходять до розпорядника, визначеного Земельним кодексом: громади або обласної військово-цивільної адміністрації. З ними потрібно працювати й пояснювати: ці ділянки не можна просто роздавати під забудову, адже там були торфовища чи болота. Над цією прогалиною ми вже працюємо. Потрібні зміни до підзаконних актів, зокрема до постанови про особливий статус торфовищ, щоб громади не розпоряджалися такими землями як звичайними. Статус уже є, а механізму його реалізації ще немає.

Торфовища мають бути добре видимі на публічній карті – ніби хтось обвів їх червоним маркером: ось тут особлива територія. Для цього потрібно доопрацювати постанову й знайти ресурси, щоб нанести ці зони. Тоді система зможе автоматично надавати висновок про особливості ділянки з торфовищем.

– Тобто на зміни у картах тощо потрібні гроші. Скільки?

– Ще не готова сказати. Думаю, навіть якби ми зараз звернулися до Держгеокадастру, вони теж не назвали б суму. Ми над цим працюємо.

– Чи буде спроба закласти ці кошти в бюджет наступного року?

– Ми це обговорювали, принципового протистояння немає. Але цього року на погоджувальній комісії в Мінфіні йшлося про фінансування нанесення на публічну кадастрову карту не лише торфовищ, а й поверхневих водних об’єктів. Це потрібно, щоб система автоматично надавала інформацію про умови їх експлуатації та обмеження. Відповідь представників Мінфіну була така: повернемося до цього після завершення війни.

– Якщо не буде грошей – нічого робитися не буде? І води наступного року у річках не буде знову?

– Якщо буде сприятлива погода, то вода буде. Але щоразу сподіватися, що наступного року дощитиме як слід і буде хороший рівень снігового покриву, ми не можемо. До посушливих років потрібно готуватися, а в українських реаліях – шукати донорів на проведення відповідних заходів.

– Що ще, можливо, треба зробити для торфовищ?

– Працювати з Держгеонадрами, щоб під час видачі дозволів на комерційну розробку торфовищ вони оцінювали поточну ситуацію й розуміли баланс: які запаси маємо і скільки можемо використовувати. Це національне багатство, яким за Конституцією розпоряджається народ України.

– А як ви ставитеся до мораторію на розробку торфовищ, зважаючи, що ситуація з водою катастрофічна? На мою думку, або ми торфовища розробляємо далі, або маємо воду – одне з двох.

– Це серйозний крок, і зважувати його потрібно ретельно. Сенс у цьому є. Але я завжди шукаю баланс між економікою та екологією: важливо зберегти природу й водночас можливість людям жити та працювати на цій території. Простого рішення тут немає.

– Чи готова Україна пропонувати партнерам великі проєкти з відновлення природи – річок, торфовищ, боліт?

– На сто відсотків. Просто цим шляхом ми почали йти не так давно – приблизно з четвертого кварталу 2025 року. Тому ще не підготували техніко-економічних обґрунтувань. А вони потрібні, щоб розуміти, скільки коштуватиме повноцінна реалізація проєктів.

Потрібно також упорядкувати питання власності на меліоративні системи. Від Держводагентства ми передали лише ті, які мають перейти організаціям водокористувачів (ОВК).

Решта систем потребує інвентаризації, паспортизації та оцінки ефективності. Після цього можна вирішувати, чи доцільно використовувати їх надалі. Це компетенція ДАРГМ. І ця агенція вже у складі Міністерства аграрної політики і продовольства. І нам треба мати як з цим міністерством, так і з цим агентством дуже хорошу взаємодію.

– Тут без науки не обійтися. З ким із науковців міністерство працює над збереженням води?

– Із відомчою наукою є проблема: між дослідженням і його застосуванням на практиці часто є відстань, яку нам важко подолати. Це стосується й деяких установ у сфері управління Міністерства економіки та довкілля.

– Це ви про колишню Екоакадемію й Український науковий центр екології моря?

– УкрНЦЕМ, на жаль, передали Міністерству освіти і науки України. У нас залишився Український науково-дослідний інститут екологічних проблем (УКРНДІЕП) у Харкові. Хотілося б, щоб він працював більш по-сучасному й пропонував розробки, які можна застосовувати в нинішніх умовах.

Державну екологічну академію післядипломної освіти та управління у 2025 році об’єднали з Центром підвищення кваліфікації працівників водного господарства. На їхній базі створили Державну наукову установу «Інститут екологічного відновлення та розвитку України» (ІЕВ). Наскільки вона ефективна зараз – окрема розмова.

– А наскільки продуктивні контакти з інститутами Національної академії наук України?

– Вони справді продуктивні. Особливо з Інститутом гідробіології та Укргідрометом (Український гідрометеорологічний інститут ДСНС України та НАН України – ред.). Наведу один приклад: після влучання ракети в заправку WOG у Києві стався витік у Кирилівське озеро. Зверталися до всіх, до кого могли: просили скликати комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (ТЕБ та НС), виділити кошти й установити загороджувальні бони. І, головне, треба було вирішити що ж робити із самим забрудненням.

Допоміг Інститут гідробіології, який очолює академік Сергій Афанасьєв. Науковці підібрали біологічний препарат, що розкладає забруднення й надалі не шкодить довкіллю. Ба більше, знайшли його в Україні. Дослідження й моніторинг ще потрібні, але озеро вже в кращому стані. Але, як завжди, впираємось у кошти…

Укргідромет, який очолює академік НАН України Володимир Осадчий, теж постійно допомагає.

– Від столичного озера – до Кривого Рогу. Там є балка Свистунова, куди шахтні води скидають чотири гірничо-збагачувальні комбінати. А потім усе це добро потрапляє в Інгулець і далі в Дніпро. Що з цією проблемою?

– Цьогоріч у травні ми оновили роботу міжвідомчої робочої групи (МРГ), яка раніше займалася виключно промиванням Інгульця. Промивання – це добре, але воно не зупиняє постійного витоку шахтних вод у балку Свистунова. По суті балка є технічним об’єктом, який досі не введений в експлуатацію й перебуває у сфері управління Фонду державного майна. Балансоутримувач – ДП «Кривбасшахтозакриття», яке працює на госпрозрахунку.

На засіданнях МРГ ми не раз говорили про проблему, але ситуація не змінювалася. Щоб її змінити, необхідно залучити представників різних галузей і відомств, та й історія це довга: шахти збудовані ще у 1920-х роках.

Особливість Кривбасу – висока мінералізація шахтних вод. Ще від початку експлуатації цих ГЗК їх скидали у природну балку. Технологій очищення тоді не було. Пізніше, за радянських часів, створили державне підприємство, яке мало розробити технологію утримання шахтної води, а держава – визначити, що з нею робити. Адже внаслідок скиду шахтних вод в Інгулець, вода в річці ставала дуже поганою. А її ж, нижче за течією, використовували для зрошення.

Планували, що після вичерпання покладів шахти закриватимуть. ДП мало продумати, як зупинити процес без шкоди для довкілля. Але розробку шахт продовжили, і зупинки не відбулося.

ДП не збудувало жодної споруди, крім шлюзу, який пропускає воду. Регулююча споруда напівзруйнована, вода просочується. Але від «Кривбасшахтозакриття» фактично нічого не залежить. Приходить осінь – і за постановою Кабміну, як виняток, Інгулець промивають водою з Кам’янського водосховища. А проблема нікуди не зникає. І так з року в рік.

Маємо дуже заплутану ситуацію з дозволами на скид, у якій розмивається відповідальність, у якій ГЗК і «Кривбасшахтозакриття» кивають одне на одного.

– Тобто в законодавстві є дірка?

— Проблема навіть не в самому дозволі, а в можливості скидати ці шахтні води за рішенням Кабміну. Цим користуються всі причетні до створення проблеми. Саме це ми й унормовуємо в нашому законопроєкті.